Дніпро завжди був серцем українського вітрильного спорту. Не просто одним із центрів — а флагманом, який дав країні олімпійських чемпіонів, тренерів світового рівня і цілу школу, яка формувалася ще за радянських часів. Повномасштабна війна поставила під загрозу все, що будувалося десятиліттями. Але Дніпро не здався — і, як виявилося, саме завдяки цьому вітрильний спорт в Україні взагалі вижив.
Артем Хмельников, президент Федерації вітрильного спорту Дніпропетровщини, в інтерв'ю проєкту Sport Media Club Дніпро розповів про золоті часи і нинішні виклики, про ветеранів з новими очима і про мрію, яка виглядає просто, але досягається роками, пише "Наше місто".
Флагман, який дав світу чемпіонів
Якщо говорити про досягнення дніпровської школи вітрильного спорту, то перше, що згадує Хмельников — це імена. Ігор Матвієнко та Євген Браславець — єдині в Україні олімпійські чемпіони з вітрильного спорту. Руслана Таран — срібний і бронзовий призер Олімпіад. І окремо — Віктор Коваленко, якого Артем називає «людиною, всесвітньо визнаною у вітрильному спорті».
«Коваленко — це легенда не тільки Дніпропетровщини чи України, а й світового вітрильного спорту, — каже Хмельников. — Він був тренером нашої переможної олімпійської двійки Матвієнко — Браславець, яка здобула срібну олімпійську медаль, потім очолив збірну Австралії і дав їм 6 золотих медалей в класі 470. Про нього в Австралії навіть вийшла книга Роджера Вогана «The Medal Maker: A Biography of Victor Kovalenko» («Той, хто створює медалі: Біографія Віктора Коваленка»).
Школа вітрильного спорту на Дніпропетровщині формувалася одразу в двох містах — у Дніпрі та Нікополі. Ці два центри роками змагалися між собою, і саме це суперництво, за словами Хмельникова, давало результат. Перша «золота доба» — кінець 90-х і початок 2000-х. Саме тоді вистрілила радянська школа, фундамент якої закладався десятиліттями: Матвієнко і Браславець здобули золото, Таран привезла медалі.
Друга «золота доба» — 2017–2021 роки. Її архітекторами стали самі ж олімпійські чемпіони.
«Матвієнко і Браславець на базі Дніпра розгорнули потужний любительський спорт, — розповідає Хмельников. — Багато яхтсменів-любителів, які просто подорожували світом і мали капітанські ліцензії, прийшли до серйозних змагань. Ваш покорний слуга саме так і потрапив до федерації — був любителем з 2008 року, побачив ці змагання і долучився».
Дніпро і річка — нерозривний цикл
Вітрильний спорт неможливий без води — це очевидно. Але Дніпро як місто має унікальну перевагу: широка ріка, велика акваторія, кілометри дистанцій. До повномасштабного вторгнення, за словами Артема Хмельникова, картина була надзвичайною.
«Я пам'ятаю, як ще після 2014 року, у вихідні дні, просто проїжджаєш мостом або йдеш по центру — і скрізь яхти. Любительські, аматорські, професійні. Діти займаються в олімпійських класах. Це було повноцінне життя на акваторії», — згадує він.
Єдина відкрита акваторія в країні
2023 рік став першим справжнім випробуванням. Питання акваторії — чи можна взагалі виходити на воду — стало ключовим. Завдяки військовій адміністрації вже у 2024-му вдалося системно відкрити акваторію для вітрильників.
І тут сталося те, що Хмельников називає одним зі своїх головних досягнень.
«Ми були довгий час єдиною акваторією в Україні, яка була відкрита, — каже він. — До нас приїжджали тренуватися не лише спортсмени з Дніпра і Дніпропетровщини, а з усієї країни. Незважаючи на те, що до бойових дій — 100 кілометрів і постійні повітряні тривоги та нальоти. Ми фактично врятували вітрильний спорт в Україні цим рішенням».
Одеса, Херсон, Миколаїв — традиційні морські вітрильні центри — фактично випали з активного спортивного життя. Море закрите, інфраструктура під загрозою або зруйнована. Із потужних шкіл залишилися Дніпро та частково Миколаїв. Дніпро — з відкритою акваторією, базою та тренерами — став рятівним колом для всього українського вітрильництва.
Друга велика проблема — виїзд спортсменів на міжнародні змагання. В екіпажах є чоловіки різного віку, питання бронювання вирішується індивідуально, і кожен виїзд перетворюється на окреме погодження. «Ми постійно стикалися з цим, — визнає Хмельников. — Але завдяки міністерству ці питання вирішувалися. Ми розуміємо, що чоловіки повинні виконувати військовий обов'язок, і з цим треба рахуватися».
Яхт-клуб «Січ» — серце дніпровського вітрильництва
Говорячи про матеріально-технічну базу, Артем Хмельников не приховує вдячності В'ячеславу Дідику, президенту і засновнику яхт-клубу «Січ».
«Складно переоцінити внесок яхт-клубу у розвиток вітрильного спорту, — каже він. — Це не тільки чудова акваторія і локація. Це якісні технічні умови для проведення змагань і тренувань. Це база одразу двох спортивних шкіл Дніпропетровщини».
За його словами, коли до Дніпра приїжджають спортсмени і тренери з усієї України, реакція завжди однакова: «Вау, ось це рівень». Артем Хмельников, який бував у маринах різних країн світу, не перебільшує: «Яхт-клуб Січ — це європейський рівень плюс. Небагато марин мають таку інфраструктуру і такий вигляд».
Що стосується фінансування загалом, то схема складається з кількох джерел. Дитячий спорт — оптимісти, ерестери, човни для дітей від 8 до 14 років — повністю тримається на меценатах і спонсорах. Олімпійські класи отримують підтримку від міської влади. Минулого року завдяки меру Дніпра Борису Філатову придбали дві яхти для спортсменів олімпійських класів. Допомагає і НОК України у Дніпропетровській області.
«Обладнання має вирішальне значення, — підкреслює Хмельников. — Вітрильний спорт — це не тільки про м'язи і розум. Це про технологію. Правильне використання того, чим ти керуєш. Завдяки новому обладнанню минулого року ми взяли в Україні топові перші місця».
Від восьми років — до Олімпіади
Підготовка вітрильника — це марафон, а не спринт. Голова обласної федерації пояснює: якщо дитина прийшла у вісім років, то перших серйозних результатів можна чекати десь у 17–18. Спочатку — оптиміст або ерестер, потім пересадка на Ілку, далі — клас 470. Кожен етап — це окремі навички: одиночна яхта, потім парна, робота з командою.
Зараз федерація зосереджена на двох олімпійських класах — Ілка 6, Ілка 7 — і на класі 470. Є й IQ Foil — олімпійська дошка-фойл, яку Хмельников описує з очевидним захопленням: «Це своєрідний серфінг. Дошка парить над водою. Дуже красивий, естетичний вид спорту. І займатися ним можна взимку».
Головна мета зараз — олімпійська ліцензія. І для цього є реальні підстави.
Екіпаж Єгора Самаріна та Лізи Василенко в класі 470 вже здобув визнання на міжнародній арені. «Вони вперше з початку 2000-х років увійшли до так званого золотого флоту, — розповідає Артем Хмельников. — Це топ-25 серед приблизно 150 екіпажів із 50 країн. Наша мета — вийти в топ-15. Ми поступово рухаємось уперед, навіть не маючи моря».
Зараз екіпаж перебуває на зборах в Іспанії, перед цим виступав у Португалії. Їх тренує Руслана Таран — та сама, що колись сама стояла на олімпійському п'єдесталі. Вона тривалий час працювала в Австралії, знає стандарти підготовки світового рівня і тепер передає їх наступному поколінню дніпровських вітрильників.
Є й інші перспективні імена. Гусенко і Менделенко в олімпійських класах — Менделенко торік став першим в Україні. Софія Науменко в класі Ілка 6 поступово рухається вперед, а в інших класах вже бере першості та чемпіонати Європи. Їй навіть допомагає швейцарський бізнесмен — побачив результати, дізнався, що вона українка, і вирішив підтримати.
Ветерани з іншими очима
Один із напрямків, про який Артем Хмельников говорить з особливою теплотою, — це залучення ветеранів до вітрильного спорту. Він сам — колишній військовослужбовець, і тема для нього особиста.
«Багато наших яхтсменів зараз у Збройних силах, виконують бойові завдання на першій лінії, — каже він. — Ми постійно спілкуємося, підтримуємо один одного».
Ідея проводити регати для ветеранів визрівала поступово. Спочатку були сумніви — як організувати, як враховувати психологічні особливості людей, які повернулися з фронту. Але у 2025 році федерація спільно з управлінням ветеранської політики Дніпровської міської ради провела першу таку регату на базі яхт-клубу «Січ». Прийшли колишні військові — хтось із травмами, хтось із бойовими втратами — разом із сім'ями та дітьми.
«Вони виходять після регати — і в них інші очі, — згадує Хмельников. — Не формальна вдячність типу «дякую і пішов». Справжні емоції. Люди перезавантажуються прямо на воді».
Після цього все пішло само собою. Ветеранські організації почали телефонувати самі, просити долучитися, підписувати меморандуми. Звернулися ветеранська спільнота Дніпровського району разом із районною військовою адміністрацією. І ось уже формується ідея ветеранської команди в класі Плату-25 — повноцінної, яка змагатиметься у всеукраїнських змаганнях. У Києві такий рух вже з'являється.
«Я бачу цих людей і розумію: ми маємо робити це системно і постійно, — каже Хмельников. — Чекаємо і військових у відпустках, і ветеранів. Це певна реабілітація — можливо, одна з найефективніших».
Законодавство, яке гальмує
Як юрист за освітою, Артем Хмельников не оминає і правову сторону питання. Зараз в Україні розробляється новий закон про спорт, і федерація активно подає свої пропозиції.
Головний камінь спотикання — статус спортивного судна. Ця проблема не вирішена вже багато років. Коли місто або меценат хоче купити яхту за кордоном, вона проходить через стандартну процедуру розмитнення — зі всіма платіжками, ПДВ та іншими витратами, як звичайний транспортний засіб.
«Чи виграє держава від цих платежів на загальному фоні? — риторично запитує Хмельников. — Ні, це копійки. А для спортивного клубу чи мецената — це суттєво. Ми маємо чітко визначити перелік спортивних класів яхт і встановити для них окремий правовий режим при перетині кордону. В Європі це давно вирішено. Ми можемо піти тим же шляхом».
Запрошення та мрія
Федерація зараз активно запрошує дітей до трьох яхтклубів: «Січ», «Бартоломео» і «Сім вітрів». Перший — для тих, хто налаштований серйозно і думає про олімпійський рух. Два інші — для аматорів і тих, хто просто хоче спробувати.
«Приводьте дітей від семи років, — каже Артем Хмельников. — Батьки, які вже це зробили, помітили одну річ: після літнього сезону на воді, на сонці, на вітрі — діти взимку просто не хворіють. Вітамін D3, свіже повітря, фізична активність. Вітрильний спорт — це ще й про імунітет».
Найближчі змагання — Кубок України в олімпійських класах та дитячі регати для оптимістів і ерестерів — заплановані на червень на акваторії Дніпра. Усі деталі — на Facebook-сторінці федерації.
А мрія президента федерації — проста і водночас велика.
«Хочу вийти на набережну свого улюбленого міста і побачити 40–50 вітрильників. Щоб яхт-клуб «Січ» був забитий так, що місця нема, і треба заявку подавати наперед — як у кращих європейських маринах. Щоб у «Бартоломео», у «Сім вітрів» — теж повно. Щоб Дніпро знову дихав вітрилами, — каже він. — Це здається простим. Але щоб це стало реальністю, треба працювати щодня. Ми працюємо».
