День медичного працівника, який Україна відзначає 27 липня, для Дніпра має особливе значення. Місто, що стало одним із головних медичних хабів країни, щодня показує, наскільки крихкою і водночас незламною може бути система охорони здоров'я під час війни. З нагоди свята журналісти видання "Наше місто" розпитали лікарів та медсестер міських медзакладів про їхні щоденні виклики і про людяність, яку вони не втрачають попри все.
Що лікар бачить на КТ: історія радіологині з Дніпра
Для більшості людей КТ або МРТ — лише етап обстеження. Для лікаря-радіолога кожне дослідження — уважний аналіз десятків деталей, від якого залежить точність діагнозу. Уже вісім років Олена Геннадіївна, завідувачка відділення одного з міських медзакладів Дніпра, працює саме там, де досвід і уважність мають вирішальне значення.
Медицина не була її дитячою мрією — вибір професії за неї зробили батьки-лікарі.
— Батьки переконували, що лікар завжди матиме роботу, незалежно від того, які часи настануть, — каже Олена Геннадіївна. — Як бачимо, навіть війна це підтвердила.
У школі вона навчалася на відмінно, закінчила її із золотою медаллю та вступила до медичного університету.
— Я вдячна університету не лише за знання, — каже лікарка. — Студентські роки подарували мені друзів на все життя. Зараз ми живемо в різних куточках України, але досі підтримуємо одне одного.
Справжнє захоплення професією прийшло не одразу — лише з початком профільних предметів.
— Десь на третьому курсі я зрозуміла, що мені справді цікаво, — додає пані Олена. — А ближче до п'ятого курсу остаточно відчула: це те, чим хочу займатися.
Про кар'єру анестезіолога вона колись думала, та батько відрадив, вважаючи спеціальність надто важкою. Так Олена стала рентгенологом.
Першу роботу отримала у Харкові — розіслала резюме до приватних клінік, чесно попередивши, що досвіду ще небагато, зате є бажання вчитися й знання англійської.
— Мене взяли в Інститут патології суглобів та хребта імені Ситенка, — розповідає лікарка. — Там я отримала дуже сильну школу. Сьогодні багато лікарів не люблять описувати суглоби чи хребет, а для мене це один із найсильніших професійних напрямів.
Найбільшу частину її роботи сьогодні становлять онкологічні пацієнти, яких вона супроводжує роками.
— Одного разу до відділення приїхав чоловік, якому в іншому місті після КТ повідомили про рак легені, — пригадує Олена Геннадіївна. — Але я побачила іншу картину: це була не пухлина, а особлива форма пневмонії. Пацієнту призначили лікування, а через місяць він повернувся абсолютно здоровим і обіймав усіх нас. Такі моменти запам'ятовуються назавжди.
Війна стала окремим випробуванням. На початку повномасштабного вторгнення у відділенні залишилося мало спеціалістів, тому нічні зміни часто закривали удвох із колегою.
— Перші місяці були дуже складними, привозили багато поранених військових із тяжкими травмами, — каже Олена Геннадіївна. — Згодом прийшли молоді лікарі, ми вибудували графіки, відкрили ще один томограф. Стало легше організаційно, хоча психологічне навантаження відчувається й досі.
Попри любов до справи, лікарка чесно говорить про проблеми професії — рівень відповідальності часто не відповідає оплаті праці.
— Майстер манікюру, до якого я ходжу, заробляє більше, ніж я, — констатує вона. — Але моя спеціальність дає можливість працювати дистанційно, описувати КТ та МРТ для різних клінік. Це поєднання медицини й сучасних технологій.
Тому абітурієнтам вона не дає романтичних обіцянок.
— Якщо є справжнє покликання, бажання рятувати людей — тоді варто йти в медицину, — радить вона. — Але, якщо такого відчуття немає, краще добре подумати. Ця професія вимагає дуже багато сил і віддачі.
35 років у медицині: медсестра з Дніпра про війну, пацієнтів і силу колективу
Марія Василівна працює старшою медсестрою відділення ендокринології та ендокринної хірургії. Має стаж роботи — 35 років. Родом вона з Закарпаття, а до Дніпра потрапила на практику ще студенткою. Полюбила це місто і залишилась тут назавжди.
– Обрала я медсестринство через бажання допомагати людям та бути корисною, — каже вона. — В іншій професії себе не уявляю.
Втім, є день, який розділив її кар'єру на «до» і «після».
– День початку повномасштабної війни змінив усе, — пригадує Марія Василівна. — Очі пацієнтів та співробітників, в яких розгубленість і страх, запам'ятовуються на все життя.
Окрему сторінку в її спогадах займають військові, яких відділення приймало не раз. Здавалося б, за 35 років роботи важко чимось здивувати, та саме ці зустрічі досі вражають медсестру найбільше.
– Вони надовго не затримуються у нас, — говорить вона. — Як тільки одужають — поспішають до побратимів на позиції щоб захищати наш спокій.
Через дефіцит кадрів медсестрам довелося стати самостійнішими у клінічних рішеннях, розраховувати ризики й діяти за стандартами. При такому навантаженні природно виникає питання: що дає сили не зламатися й не вигоріти?
– Згуртованість та підтримка колективу, віра в наших захисників у перемогу рятують у складні моменти, — ділиться Марія Василівна. — Допомагає й спілкування з рідними.
Для неї найважче — бачити чужий біль і безпорадність. Але найбільша нагорода — одужання пацієнтів.
– Буває, що людину привозять на каталці, а коли виписуємо — вона йде своїми ногами і дякує за порятунок, — розповідає вона.
Особливо запам'ятався випадок із 18-річною дівчиною, яку привезли у важкому стані з критично високим рівнем цукру в крові — вона задихалася, стан був загрозливим для життя.
– Тоді все вирішувала злагоджена робота команди — лікарів і медсестер, — пригадує Марія Василівна. — Ми діяли швидко й чітко, кожен знав свою частину роботи, і завдяки цьому до ранку нам вдалося стабілізувати її стан. А вже за тиждень дівчина повністю одужала і виписалася додому.
До речі, за порадою до Марії Василівни звертаються не лише пацієнти, а й рідні — так само шукають у неї підтримки у разі нездужання. І байдуже, скільки кілометрів їх розділяє: коли щось турбує, телефонують саме їй. Мабуть, у цьому й полягає справжній професіоналізм — коли людині довіряють не лише як медику, а й як людині, на яку завжди можна покластися.
Кожна операція — унікальна: історія завідувача відділення ендокринної хірургії
Ендокринна хірургія не пробачає шаблонів. Тут кожен пацієнт — це нова історія, кожна операція — виклик, а передбачити завтрашній день не можна навіть досвідченому лікарю. Про це розповів завідувач відділення Ігор Віталійович. Складнощі, за його словами, починаються задовго до операційної.
– Спілкування з кожним пацієнтом — це окрема історія зі своїми нюансами, до якої не підходить жоден шаблон, ділиться Ігор Віталійович. — Додаються й буденні турботи колективу — від господарських питань до суто медичних рішень, які треба ухвалювати щодня. І очікувати, що буде завтра легше, не доводиться, бо живемо в такий час.
У лікарню Ігор Віталійович прийшов у 1997 році. Вирішальну роль відіграв наставник — Михайло Валентинович, з яким лікаря пов'язала багаторічна спільна робота. Сьогодні Михайло Валентинович уже на заслуженому відпочинку, а справу продовжує його учень.
Попри те, що робота відділення не має вихідних, є одна річ, яка дозволяє відновити сили.
– Саме головне відновлення на мій погляд від роботи полягає в тому, що я відпочиваю з родиною, — зазначає завідувач. -Побачити дружину, побачити дитину, поспілкуватись з близькими — це моя віддушина.
Проте телефонний дзвінок з відділення може пролунати в будь-яку хвилину — і вдень, і серед ночі.
Розмову Ігор Віталійович завершує побажанням, що сьогодні об'єднує весь медичний колектив країни.
– Я завжди бажаю своїм колегам здоров'я і здоров'я їх близьким, — говорить він. — І саме актуальне питання на сьогоднішній день, я бажаю всім скорішої нашої перемоги.
39 років в одній лікарні: історія медсестри, яка мало не стала вчителькою
Тетяні Миколаївні — 61 рік. Із них 39 вона провела в одному й тому самому відділенні — відновлювальної хірургії та реабілітації кисті. Це її перше і єдине робоче місце в житті. Але примітно, що починалося все з категоричного "ніколи".
Ще студенткою медучилища вона проходила практику саме в цій лікарні — і винесла звідти тверде переконання, що працювати тут точно не буде.
– Закінчую медучилище, виходжу — і мене ноги повели в цю лікарню, — згадує вона. — Мені тоді ще не було 19 років. Я просто зайшла в приймальне відділення й запитала, чи можна влаштуватися на роботу. Мене направили у відділ кадрів, де завідуюча запропонувала вибір: два відділення на четвертому поверсі або одне — на другому.
Тетяна Миколаївна вирішила спершу глянути ближче.
– Заходжу на другий поверх, а тут відділення хірургії кисті, — розповідає медсестра. — Я подивилася як красиво у відділенні. Я тут і залишилась, навіть на четвертий поверх не пішла. І по цей день я в цьому відділенні.
Цікаво, що у шкільні роки медицина взагалі не входила в її плани. До самого випускного класу дівчина була впевнена, що піде зовсім іншим шляхом.
– Я хотіла бути вчителем української мови і літератури, — каже вона. — І я до 10 класу не думала, що у мене щось буде інше. Усе змінила подруга, яка одного дня запропонувала разом вступати в медучилище. І за нею поїхала. І не шкодую про свій вибір, це моя доля.
Перший самостійний робочий досвід — перша ін'єкція, яку молода медсестра мала зробити пацієнту. Поруч на той час була старша медсестра — досвідчена наставниця, яку Тетяна Миколаївна й досі згадує як еталон професіоналізму. У найнапруженішу мить на допомогу прийшла саме вона.
– Підходить до мене старша медсестра і каже, що можемо спробувати, — розповідає Тетяна Миколаївна. — Вона пальчиком мені показала, що і як робити. До того вдало вийшло, після цього як по маслу пішло.
За майже чотири десятиліття роботи в одному відділенні назбиралося чимало пацієнтських історій, але одна з них вирізняється настільки, що більше схожа на кіносценарій.
– Одного разу до відділення — де раніше лікували й дітей — потрапив 12-річний хлопчик: напередодні Нового року він сам змайстрував петарду і вирішив її випробувати, — розповідає пані Тетяна. — Вибух відірвав йому три пальці на правій руці. Лікування розтяглося на пів року, а завідувач відділення тоді реконструював хлопчику один палець, аби зберегти хоча б мінімальний захват руки.
Здавалося б, звичайна, хоч і драматична історія з практики. Але вона отримала несподіване продовження.
– З того випадку пройшло 12 років, і одного разу моя дочка приводить додому свого нареченого, — розповідає Тетяна Миколаївна. — І виявилось, що це той самий хлопчик, який втратив пальці і у нас лікувався. Він став моїм зятем.
Унікальне відділення хірургії кисті повертає людям можливість жити повноцінно
Рука — це не просто частина тіла. Це інструмент, яким людина тримає дитину, малює, оперує, грає на піаніно чи просто застібає ґудзики. Коли ця можливість під загрозою — на допомогу приходять лікарі одного з небагатьох в Україні відділень, що спеціалізується виключно на хірургії кисті. Воно працює в одній з міських лікарень Дніпра вже понад чотири десятиліття.
Роман Вікторович — ортопед-травматолог відділення відновної хірургії та реабілітації кисті. У медицині він з 2001 року, і шлях сюди був не випадковістю, а свідомим рішенням.
– Я хотів робити ту справу, яка подобається, зануритись в медицину, як в науку, і допомогти людям, перш за все, — каже лікар.
Але перш ніж стати професіоналом, довелося пройти шлях, який сучасним студентам-медикам важко навіть уявити. Навчання в 90-х не мало нічого спільного з сучасним доступом до інформації — тоді ще не було інтернету, який дозволяє миттєво знайти будь-які дані.
– Навчатись у медичному вузі було дуже складно, тому що, якщо ти якусь інформацію пропустив, знайти її в той період було майже неможливо, — згадує лікар. — Якщо ти професора не послухав на лекції, не пішов у бібліотеку, не взяв атлас анатомії — цих знань ти не отримаєш більше ніде.Тому це дуже складно і дуже відповідально.
Шість років інституту, два роки інтернатури — і на цьому навчання не закінчилося. За словами лікаря, справжній професіонал вчиться все життя.
Свою кар'єру він розпочав саме в цій лікарні, ще студентом третього курсу медичної академії, у травмпункті. А одним із найпам'ятніших випадків стала операція на початку 2000-х, коли на стіл потрапила дитина — їй був лише рік.
– У малюка була вроджена деформація кисті: кілька пальців зрослися між собою, і хірургам треба було роз'єднати їх так, щоб кожен палець зміг відновити свою функцію, — пригадує лікар. — Мікрохірургія годовалої дитини — це мікрохірургія з мікрохірургій. Було дуже складно, але й дуже цікаво. Руку цієї дитини я буду пам'ятати, певно, все життя.
Результат тієї операції виявився настільки вдалим, що його згодом демонстрували на наукових конференціях.
Повномасштабна війна внесла у щоденну роботу відділення суттєві корективи.
– Багато військових потрапляє до нас через травми, — говорить Роман Вікторович. — Але й цивільних побільшало, а от персоналу — поменшало. Тож навантаження на тих, хто залишився, зросло в рази. Фізично стало важко.
Водночас, за його словами, завдяки керівництву міста та лікарні, а також підтримці іноземних колег і гуманітарній допомозі відділення отримало нове обладнання та інструментарій — те, чого раніше бракувало.
Особливе місце в розповіді лікаря посідає саме відділення, засноване ще 1982 року професором Колонтаєм — тоді єдине в Радянському Союзі самостійне відділення хірургії кисті.
– Коли людина віддає себе одній справі, постійно вивчає технології, їздить на курси за кордон і направляє всю свою діяльність тільки в проблеми кисті — результати з цього більш якісні, а допомога людям стає доступною у максимально короткий термін лікування, — підсумовує лікар.
Сьогодні відділення виконує весь спектр втручань на кисті — від переломів кісток до мікрохірургічного відновлення судин і нервів, використовуючи мікроскопи та операційні лупи. А за кожною успішною операцією стоїть складне післяопераційне лікування і роки досвіду людей, для яких кисть людини стала справою всього життя.
З Днем медичного працівника, шановні лікарі, медсестри та весь медичний персонал Дніпра! Дякуємо за вашу витримку, професіоналізм і людяність, які ви даруєте щодня — і в мирний час, і в найскладніші моменти війни. Миру, здоров'я та сил вам самим, адже саме ви так часто дбаєте про здоров'я інших, забуваючи про власне.
Фото Валерія Кравченка та Володимира Федорищева.
Читайте також: Цілодобово рятують життя з вірою у Перемогу: як у війну працює лікарня швидкої допомоги Дніпра.
Раніше ми писали: Cесія міськради: відзнаки медикам, підтримка Сил оборони, турбота про військових та ветеранів.
Повідомлялося, що: у лікарні швидкої допомоги Дніпра врятували пацієнтку з тромбоемболією.
Безоплатний скринінг здоров’я 40+ у Дніпрі: Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги запрошує на обстеження.
