У другу неділю травня в Україні відзначають День матері — свято, яке традиційно асоціюється з теплом, квітами і словами вдячності. Та за красивими листівками часто залишається інша сторона материнства — безсонні ночі, постійна тривога, складні рішення і щоденна відповідальність за дитину.
Особливо гостро це відчувається під час війни, коли мами змушені бути для своїх дітей не лише опорою, а й джерелом спокою навіть під час небезпеки. Про материнство без прикрас, життя між тривогами, виховання дітей і пошук сил у простих речах розповідає «Наше місто».
З дитинства мріяла про велику родину: як Оксана Соболь виховує десятьох дітей
Оксана Соболь мріяла про велику родину ще з дитинства, але саме після початку війни у 2014 році вирішила більше не відкладати цю мрію. Сьогодні разом із чоловіком вона виховує десятьох дітей, створивши дитячий будинок сімейного типу.
— Спочатку у нас була одна прийомна дитина і одна біологічна, — розповідає Оксана. — Потім з’явилися ще діти. А у 2018 році нам запропонували забрати п’ятьох братів та сестер з однієї родини. І ми погодилися. Так ми стали дитячим будинком сімейного типу. Зараз у нас десятеро дітей.
Вона каже, що найважче у вихованні — не побут і навіть не втома, а щоденна боротьба за дитячу довіру, мотивацію і віру у майбутнє. Особливо тоді, коли дитина роками жила без стабільної родини.
— Я мама вимоглива, і до себе, і до дітей, — зізнається Оксана. — Постійно говорю їм, що потрібно вчитися, шукати себе, свої захоплення. Бо для того, щоб здійснювати мрії, треба щось робити. Але дітям, які росли у закладах, дуже важко зрозуміти, чого вони хочуть від життя. У них часто проблеми з концентрацією, з увагою, з вірою у себе. І це дуже довга робота. Іноді тисячі розмов не дають результату одразу, але потім в якийсь момент щось змінюється.
Від самого створення дитячого будинку сімейного типу Оксана разом із чоловіком свідомо брали на виховання дітей з інвалідністю. Це діти з ДЦП, порушеннями опорно-рухового апарату, затримкою розумового розвитку тощо.
— Підлітком до нас прийшла донька, яка пережила понад 30 операцій з подовження кінцівки, – розповіла Оксана Соболь. — Три роки дитина жила в лікарнях. Через численні операції на шкірі, звісно, є рубці. Я вчу інших на це правильно реагувати. Коли дитина була важко хворою, а потім відновлюється, починає жити звичайним життям — це дуже надихає. Тоді розумієш, наскільки багато може дати турбота, любов, увага, брати й сестри поруч.
Попри велику родину, Оксана не залишила професію. Вона працює адвокаткою і переконана: діти мають бачити батьків не лише у ролі мами й тата, а й як людей, які досягають чогось у житті, мають мрії та розвиток.
Для неї День матері виглядає не як урочисте свято. Це, швидше, день, коли всі хочуть бути поруч із мамою.
— Для дітей найкраще свято — це коли ми всі разом кудись їдемо або просто проводимо час, — усміхається Оксана. — Вони дуже люблять обійми, увагу. А для мене ідеальний день — це побути вдома. У нас росте багато квітів, я люблю працювати в саду. Навіть помідори ми вирощуємо з дітьми самі — від насіння. І саме такі прості речі дають мені найбільше сил та натхнення.
Особливе материнство під час війни: історія дніпрянки Юлії Огер
Дніпрянка Юлія Огер виховує двох синів, і досвід материнства для неї поєднує як звичні щоденні клопоти, так і постійну увагу до потреб старшого сина з особливостями розвитку. У цих реаліях війна лише посилює тривогу, додаючи новий рівень відповідальності за безпеку дітей.
– Молодшому сину зараз сім років, а старшому влітку буде десять, — каже Юлія. — У старшого є захворювання нервової системи. Він почав пізно говорити, і перші роки його життя — це були постійні реабілітації, робота над мовленням. Зараз він говорить, але навчається в інклюзивному класі спеціалізованої школи.
Юлія особливо чітко пам’ятає контраст між відчуттям нескінченних ночей і раптовим усвідомленням, як швидко ростуть діти.
— Мені колись казали: “І кліпнути очима не встигнеш, а у тебе вже дорослі діти”, — згадує Юлія. — Я тоді думала, що це не про мене. Бо коли я не спала через дитячий плач, здавалося, що та ніч безкінечна. А зараз я дивлюся і розумію — моїй старшій дитині вже майже 10 років.
Сьогодні, вже в реальності війни, вона додає ще один рівень складності до цього досвіду — постійну тривогу за безпеку дітей.
– Під час війни виховувати дітей складніше в рази, — констатує Юлія. — Бо коли вони у школі, а ти чуєш про тривоги, про вибухи, про “прильоти”, ти автоматично думаєш, що це десь поруч із твоїми дітьми. А бути мамою особливої дитини і так — виклик.
Говорячи про відновлення, Юлія не шукає складних рецептів чи великих змін — її спосіб триматися набагато простіший і водночас дуже знайомий багатьом мамам.
– Я зрозуміла, що головний ресурс для мами — це тиша, — каже Юлія. — Навіть декілька хвилин наодинці за філіжанкою кави дають можливість перезавантажитись. І якщо бачите жінку в кав’ярні, яка просто сидить і мовчки дивиться в одну точку — це, ймовірно, її 10 хвилин спокою, і вона точно щаслива.
З часом, каже Юлія, змінюється не лише досвід материнства, а й погляд на власне дитинство і на своїх батьків.
– Коли ти сама ще дитина, дуже важко зрозуміти, як це — бути мамою, — пояснює Юлія. — Нам часто здається, що батьки щось зробили не так. Але коли ти сама стаєш мамою, приходить розуміння, що твоя мама робила все, що могла в тих умовах, які були.
Разом із цим розумінням приходить й інше — усвідомлення, що ідеальних батьків не існує, і цей досвід повторюється з покоління в покоління.
– Я думаю, що і наші діти, попри всі наші зусилля, весь час, сили, енергію, які ми в них вкладаємо, все одно будуть бачити наші помилки, — вважає вона. — Тому я бажаю всім мамам терпіння. Бо виховувати дітей складно, виховувати дітей з особливостями ще складніше, а в умовах війни — це ще більший виклик.
Виховати щасливу дитину: яким бачить материнство дніпрянка Катерина Федосова
День матері — це не лише про теплі слова і квіти. У час війни це свято набуває глибшого змісту: про відповідальність, страх, силу і щоденну боротьбу за відчуття безпеки для своєї дитини. Історія Катерини Федосової — директорки Експертно-аналітичного центру з питань економіки, безпеки, управління та реформ на базі Національного технічного університету «Дніпровська політехніка» — про це.
– Найперше, що я згадую, ще до народження дитини — коли я прийшла робити УЗД і мені показали оцю крапочку на екрані, — пригадує Катерина. — Не дуже зрозуміла, що то було, але сказали, що вже сформовано серденько. В той момент я пообіцяла своїй дитині: "У тебе буде найкраще дитинство на планеті". Ну, і якось так і живу з цією обіцянкою.
Її сина звати Сергій, зараз йому 12 років.
-Ми з ним дуже близькі, і я ділюся з ним усіми обставинами і в роботі, і в особистому, — каже Катерина. — І інколи він мені каже такі речі, наче йому 50 років і він професор психології. Він мені дає круті поради, і я цьому радію, бо розумію, що росте адекватна людина.
Однак найбільш емоційні спогади материнства для неї пов’язані не з побутовими моментами чи першими кроками дитини, а з реальністю війни.
– Усі найсильніші емоції для мене пов’язані з війною і відповідальністю за життя дитини, — зізнається Катерина. — Дитина дивиться на тебе і вірить кожному слову, що все буде добре, навіть під обстрілами. І в такі моменти розумієш: ти маєш заспокоїти, захистити. Для мене це, на жаль, і є найемоційніші переживання.
Попри це, вона чітко усвідомлює свою роль як мами — передати базові цінності, які не змінюються з поколіннями.
– Я його обов'язково вчу, що він повинен ставитися до людей так, як хоче, щоб ставився цей світ до нього і завжди пояснюю, що людина базується на гідності, — каже Катерина. – Хочу, щоб він був щасливим у вільній Україні.
Паралельно з материнством Катерина працює у складній аналітичній сфері, де рішення часто мають вагу і наслідки. І тут вона не ідеалізує реальність.
— Це болюче питання, бо балансу в ідеальному розумінні не існує, особливо коли працюєш у складній сфері, — зізнається Катерина. — Інколи доводиться відсувати свої потреби або потреби дитини на другий план і постійно шукати компроміс. Але мені пощастило із сином: змалку він був поруч на моїй роботі, усе розумів і давав мені можливість поєднувати материнство та працю.
У День матері вона говорить не лише про особисте, а й про ширший контекст — жінок, які сьогодні поєднують материнство і службу.
– Сьогодні мене надихає кожна жінка, що служить у ЗСУ, — додала Катерина. — Вони йдуть виборювати свободу для своєї країни і при цьому не можуть бачити своїх дітей кожного ранку. Я розумію, що такий вибір робиться в першу чергу заради своїх дітей, щоб подарувати їм вільну країну, подарувати їм мир і тому саме такі жінки мене захоплюють, надихають і мотивують, і я вважаю, що це приклад для всього світу.
Після переїзду до Німеччини дніпрянка по-новому відчула материнство
Для дніпрянки Юлії материнство у 47 років стало не випробуванням, а періодом внутрішнього спокою, впевненості й нового етапу життя. Адже вона вже мала двох дорослих дітей.
Свого молодшого сина вона народила у квітні 2024 року в Берліні. Сьогодні хлопчику вже два роки, а сама Юлія говорить, що саме третя дитина змінила її уявлення про материнство.
— Я завжди мала дуже міцне здоров’я, займалася спортом, понад п’ять років — східними танцями, гімнастикою, — каже Юлія. — І в свої 47 я почувалася краще, ніж у 20. Ті проблеми, які в 20 здавалися катастрофою, у 47 уже не виглядають такими страшними. Є досвід, є розуміння життя, є спокій, — розповідає жінка.
Після початку повномасштабної війни Юлія переїхала до Німеччини — до чоловіка, з яким була знайома ще в Україні. Саме тоді, каже вона, вперше за довгий час відчула стабільність і безпеку, яких їй бракувало.
Вагітність, за словами Юлії, стала для неї найспокійнішою з усіх трьох. Без страхів, постійної напруги чи виснаження.
—У мене не було жодних ускладнень, я приймала лише обов’язкові вітаміни, — каже Юлія. — Нічого не боліло, не тягнуло, не було стресу. Я щаслива матуся.
Сьогодні вона поєднує материнство з роботою та навчанням. Працює дистанційно на українську правозахисну організацію, вивчає німецьку й планує здобути фах бухгалтера вже за німецькими стандартами. Каже: дитина не стала обмеженням, навпаки — додала енергії.
У День матері кожен намагається знайти слова для найріднішої людини — подякувати за любов, підтримку, терпіння і всі ті моменти, які з роками стають найдорожчими спогадами. Хтось дарує квіти, хтось приїжджає в гості, хтось просто телефонує, аби почути рідний голос. І часто саме ці прості речі залишають найтепліший слід у серці.
Але говорити слова вдячності мамам варто не лише у свято. Іноді достатньо просто знайти час на розмову, запитати як справи, обійняти. Бо для мами такі моменти уваги й любові часто важливіші за будь-які подарунки.
Фото Володимира Федорищева та з особистих архівів героїнь.
Читайте також: Довга дорога до слова «мама»: у Дніпрі заговорив хлопчик із затримкою розвитку.
Раніше ми писали: Підліткова вагітність — не вирок: як у Дніпрі допомагають юним мамам.
