Попри війну, тривоги та постійні зміни у звичному житті, Великдень для багатьох дніпрян залишається тим самим світлим орієнтиром, який щороку повертає відчуття дому, тепла і надії. Це свято, що об’єднує покоління — у спогадах про дитинство, у сімейних рецептах, у спільних молитвах і тихих розмовах за святковим столом.
У кожній родині — свої традиції: хтось пече паски за старими зошитами бабусь, хтось створює нові, залучаючи дітей, а хтось навіть у вимушеному переїзді чи складних умовах не відмовляється від звичних обрядів. Війна змінила формат святкування — великі поїздки поступилися домашньому затишку, а гучні зустрічі — затишним родинним вечорам. Але головне залишилося незмінним: віра в добро, у відродження і в те, що попереду — світле майбутнє. Саме через ці прості, але щирі традиції дніпряни зберігають свою ідентичність, передають її дітям і щороку з особливим трепетом чекають Великодня — як символу життя, яке обов’язково перемагає. Про це розповідає “Наше місто”.
Раніше це були поїздки і велика компанія, зараз — тиша і дім
Людмила Самойленко — дніпрянка, яка все життя провела у місті. Вона виховує двох доньок, одна з яких нині живе за кордоном. Попри відстань, родинні традиції залишаються важливою частиною їхнього життя. Жінка розповідає: раніше Великдень був не просто святом — це була нагода зібратися великою компанією, поїхати з міста і провести кілька днів разом.
«До повномасштабного вторгнення ми святкували з друзями родини. Збиралися, їхали на природу, на турбази. Раніше навіть у Крим їздили, а вже перед війною — на Арабатську стрілку, до Сиваша. Це були такі теплі поїздки на кілька днів, коли всі разом, відпочиваємо, святкуємо», — пригадує Людмила.
Тоді свято асоціювалося з рухом, подорожами і великою кількістю людей поруч. Проте війна змінила не лише географію поїздок, а й сам формат святкування. Зараз, за словами Людмили, Великдень став більш тихим і камерним — це час для родини, який проходить у стінах дому.
«Зараз такого вже немає. Ми вже не їздимо, не збираємося великими компаніями. Це більше домашнє свято. І навіть настрій трохи інший… Але все одно намагаємося зберігати традиції», — пояснює жінка.
Попри зміни, незмінною залишається головна кулінарна традиція — випікання пасок. У родині Людмили є особливий рецепт, який передається з покоління в покоління. Вона зізнається: пробувала різні сучасні варіанти, але повертається саме до родинного.
«Це рецепт бабусі мого чоловіка. Я його трохи переробила під сучасні продукти, але сама технологія залишилась. І знаєте, з усіх, що я пробувала — ця паска найсмачніша», — зізнається дніпрянка.
При цьому жінка переконана: справа не лише в рецепті чи інгредієнтах. Важливу роль відіграє атмосфера, в якій готується страва. Вона говорить про це не як про прикмету, а як про особистий досвід, перевірений роками.
«Якщо в домі сварки або поганий настрій — тісто дуже погано підходить. А коли радість, сміх, гарна атмосфера — воно росте, стає пухким. Це правда, я не раз це помічала», — розповідає Людмила.
Ще одна традиція, яку зберігає родина, — фарбування яєць. Людмила надає перевагу класичним способам і природним кольорам.
«Ми фарбуємо в цибулинні, щоб були такі червоні, яскраві. Любимо, щоб усе було по традиції. І, звісно, діти дуже люблять цокатися крашанками. Взагалі Великдень для мене це надія на майбутнє, на щось добре. Це світле свято, яке дає віру, що все буде добре», — підсумовує вона.
Навіть в окупації ми не відмовились від Великодня
Історія Інни Ковпей — інша, але не менш показова. Вона переїхала до Дніпра з Херсонської області після початку повномасштабної війни. До цього працювала директоркою центру дитячої та юнацької творчості, а сьогодні продовжує свою справу вже в новому місті.
Для неї Великдень завжди був особливим періодом — не лише один день, а цілий тиждень підготовки, який мав як практичне, так і духовне значення. Жінка розповідає: у її родині традиції починалися задовго до самої неділі.
«У нас був Страсний тиждень, коли ми починали з прибирання. Це таке очищення і фізичне, і духовне. Ми мили вікна, прибирали дім, але також читали молитви, намагалися внутрішньо підготуватися», — говорить Інна.
Особливе місце займав Чистий четвер — день, який символізував оновлення.
«У цей день ми і прибирали, і намагалися очиститися духовно. Я читала молитви, ходила до церкви. Це був дуже важливий етап підготовки до свята», — розповідає жінка.
У Страсну п’ятницю родина дотримувалася суворих обмежень — це був день тиші, роздумів і мінімуму дій. А вже у Велику суботу розпочиналася найтепліша частина підготовки — спільне приготування.
«Ми пекли паски, фарбували крашанки, робили писанки. Я навчилася восковій техніці і вже передала це своїй доньці. Зараз вона теж це вміє», — додає вона.
Навіть у найскладніший період — під час окупації — родина не відмовилася від святкування. Це було ризиковано, але важливо — як символ того, що життя триває.
«У 2022 році ми були в окупації, але все одно пішли до церкви і посвятили кошик. Це було дуже важливо для нас — не втратити цю традицію», — зізнається Інна.
Переїхавши до Дніпра, Інна не лише продовжила традиції у своїй родині, а й почала передавати їх іншим — дітям, з якими працює.
«Я проводжу майстер-класи з писанкарства. Навчаю дітей, і свою доньку теж навчила. Це наша культура, і її треба зберігати», — розповідає жінка.
У приготуванні пасок вона має власні кулінарні секрети, які роблять випічку особливою.
«Я додаю цедру апельсина, родзинки, журавлину. Але найголовніше — це настрій. Перед тим, як замішувати тісто, я читаю молитву “Отче наш” і налаштовуюсь на хороше», — переконана вона.
Для Інни Великдень має глибоке символічне значення, яке особливо відчувається в умовах війни. За її словами, це відродження. Це віра в те, що добро переможе зло. І дуже хочеться, щоб українці зустріли Великдень під мирним небом.
Від родинної традиції до власної справи: як родина пекарів з Донеччини готується до Великодня у Дніпрі
Для родини Горбачових Великдень — це не просто свято. Це символ продовження життя, віри та відродження. Переїхавши до Дніпра з Донеччини через війну, вони змогли не лише зберегти свої традиції, а й перетворити улюблену справу на сімейний бізнес.
Ганна Горбачова разом із чоловіком і дітьми вимушено покинули рідну Горлівку ще після початку повномасштабного вторгнення. До цього родина жила і працювала в Торецьку, але з 2022 року почала нове життя у Дніпрі.
«Ми переїхали з Донецької області. Спочатку — діти, потім уже ми з чоловіком. Із усього, що мали, найцінніше, окрім дітей, була піч. Я розуміла: щоб жити і заробляти, треба робити те, що я вмію — пекти хліб», — згадує Ганна.
Саме з цієї печі почалася нова історія родини. З часом вони орендували приміщення, облаштували пекарню, а згодом — завдяки грантовій підтримці — відкрили ще одну. Сьогодні їхній сімейний бізнес активно розвивається, а справу підхопили діти.
«Зараз уже молодь рулить, і я безбежно цьому рада. Мій середній син Дмитро разом із дружиною відкрили нещодавно вже свою пекарню. Я дуже ними пишаюся», — говорить підприємиця.
Також Дмитро, син Ганни, став відомим пекарем, брав участь у популярному кулінарному шоу “Мастер шеф” і продовжує розвиватися у професії. За словами матері, саме у Дніпрі він зробив перші серйозні кроки у випічці.
Попри всі труднощі, родина не втратила головного — любові до Великодня. Це свято для Ганни має особливе значення ще з дитинства.
«У мене з дитинства асоціація: якщо дожив до Пасхи — значить, життя продовжується. І зараз я щиро радію, що люди дожили, що бізнеси дожили, що Україна дожила до цього свята. І все буде добре», — каже вона.
Традиції у родині збереглися попри час і обставини. Як і раніше, Великдень починається з відвідування церкви, освячення кошика та родинного застілля.
«Обов’язково зранку — церква. Потім збираємося родиною. Це дуже теплий день. У дитинстві до бабусі з’їжджалися всі — діти, онуки, було велике застілля. І, що цікаво, без алкоголю — це вважалося не по-божому», — згадує Ганна.
Сьогодні традиція продовжується вже у Дніпрі: родина святкує разом, а потім зустрічається з друзями, ділиться пасками та привітаннями. Окрім сімейного свята, Великдень для Горбачових — ще й найгарячіший період у роботі. У пекарнях активно готуються до напливу клієнтів і щороку дивують новими смаками.
«З новинок у нас — паска “Молочний Kinder”, “Три молока”. “Снікерс” — це наша традиція ще з Торецька. Обов’язково буде класична бабусина паска на жовтках і творожна», — розповідає вона.
Особливою гордістю цього року стали панеттоне — італійські великодні кекси, над якими працювали кілька днів.
«Дмитро поставив собі задачу зробити панеттони “вау”. І я вам скажу — він справився. Це три дні роботи, але результат просто шикарний», — ділиться Ганна.
Окрему увагу приділяють оформленню пасок — глазур, декор, експерименти з виглядом займають не менше часу, ніж сама випічка.
«Ми можемо прикрасити, подивитися — не подобається, переробити. Це творчий процес. І якщо працювати без настрою — нічого не вийде. Паска просто не підніметься», — додає пекарка.
Для цієї родини Великдень — це більше, ніж кулінарія чи бізнес. Це про віру, про єдність і про надію. І навіть у складні часи вони доводять: традиції можна зберегти, а нове життя — створити власними руками.
Як робітники дніпровського метрополітену зберігають великодні традиції
Для Юлії Зайцевої Великдень — це не просто свято, а особлива частина родинної історії, наповнена теплом, спогадами та новими сенсами. Працюючи інженеркою з цивільного захисту та секретаркою директора КП «Дніпровський метрополітен», вона щороку знаходить час, щоб зберегти і передати далі традиції, які колись заклала її мама.
«Ранок Великодня у нашому домі завжди починається не з будильника, а з неймовірного аромату ванілі, духмяної цедри та солодкого тіста», — розповідає Юлія.
Колись головною хранителькою великоднього затишку в родині була мама Юлії. Саме вона створювала атмосферу свята — від випікання пасок до сімейних традицій за столом.
«Мама була душею цього свята. Її дріжджові паски — високі, золотисті, з ароматом ванілі. Вона вчила, що тісто любить тишу і щиру молитву», — згадує жінка.
Сьогодні Юлія продовжує цю традицію, використовуючи старий мамин зошит із рецептами.
«Я печу паски за її записами, намагаючись впіймати той самий мамин смак», — каже вона.
Попри повагу до класики, родина не боїться створювати нові традиції. Однією з них стала сирна паска — особлива страва, яку Юлія додала до святкового столу вже самостійно.
«Мама її ніколи не готувала — це вже моя традиція. І мені дуже подобається, що до процесу долучаються діти», — ділиться вона.
Для дітей підготовка до Великодня — це справжнє свято творчості.
«Їхні очі сяють, коли вони викладають цукати, горішки та родзинки на сирну паску. Це наш спільний ритуал, який говорить: попри все — життя триває», — додає Юлія.
Підготовка до свята для Юлії — це не лише кухня, а й можливість створити особливу атмосферу вдома і навіть на роботі.
«Я дуже люблю прикрашати квартиру і навіть своє робоче місце декором, зробленим власноруч. Великодні віночки, витинанки, гніздечка для крашанок — усе це створює відчуття дива», — розповідає вона.
Ці прикраси не лише радують родину, а й дарують настрій колегам.
«Навіть на роботі люди усміхаються, бачачи ці речі, бо вони несуть частинку домашнього тепла», — каже Юлія.
Великдень у родині Зайцевих — це насамперед єдність. У ніч або рано-вранці вони збирають великодній кошик і вирушають до храму.
«Коли на небі ще догорають зорі, ми вже стоїмо біля церкви. Усе сяє від свічок, і “Христос Воскрес!” відгукується в самому серці», — ділиться вона.
Після повернення додому починається найтепліша частина свята — родинне застілля.
«Ми сідаємо за стіл, і починається найвеселіше — бій яйцями. Діти з азартом обирають “найміцніших бійців”, і весь дім наповнюється сміхом», — розповідає Юлія.
Для цієї родини Великдень — це не лише традиції, а й глибокий символ, який об’єднує покоління. Навіть у складні часи, коли країна переживає війну, родина зберігає світло і віру.
«Ми ділимо паску на всіх — і ту, що за маминим рецептом, і мою сирну. Це свято життя, яке передається з рук у руки. Це день, коли минуле зустрічається з майбутнім. Коли кожна традиція нагадує про наше коріння, а кожна нова — додає сили жити далі», — говорить вона.
І саме в таких простих, але щирих моментах народжується головне — відчуття дому, яке не зникає попри жодні обставини.
Великдень родом зі Львівщини: традиції дитинства священника
Для когось це родинні традиції, що передаються з покоління в покоління, для когось — віра і духовне очищення. А для священника Православної церкви України отця Ярослава Малерика — ще й особлива місія: підтримати людей у складний час війни та не залишити без уваги українських захисників.
Отець Ярослав родом зі Львівщини, і саме там, у невеликому селі, сформувалося його ставлення до Великодня як до глибокого духовного свята, наповненого символами та родинним теплом.
«Завжди в нас традиційно було, що мама готувала пасхальний кошик, і в суботу ввечері всі віруючі люди збиралися кругом церкви. Священик виходив на поріг храму, читав молитви, а потім окроплював кошики свяченою водою», — згадує він.
Це було не просто освячення їжі, а цілий ритуал, який об’єднував громаду. Після служби родина поверталася додому, але й тут були свої особливі звичаї.
«Хто перший додому з тим кошиком прийде — тому буде щаслива доля. Я завжди намагався бігти якнайшвидше. Пам’ятаю, одного разу вже майже добіг додому, а потім зрозумів, що загубив рушник. Довелося повертатися», — усміхається священик.
У неділю зранку родина знову збиралася разом. Після святкової служби всі поверталися додому, де за столом обов’язково читали молитву, куштували освячені страви та дотримувалися традицій.
«Ми завжди святили хрін. Мама його різала, і кожен мав з’їсти шматочок. Це була така обов’язкова частина», — додає отець Ярослав.
Не менш важливими були й народні звичаї — обливаний понеділок, дитячі забави, спільні ігри та щире спілкування.
До Дніпра отець Ярослав переїхав ще у 2004 році. Тут він зустрів інші традиції, але свої дитячі спогади зберіг і намагався ділитися ними з громадою.
«Я людям розповідав, як у нас було на Львівщині. Але тут є свої традиції, і я не мав права їх змінювати — я просто адаптувався», — пояснює він.
З часом на святкування Великодня вплинули і пандемія, і повномасштабна війна. Якщо раніше нічні богослужіння були звичними, то зараз формат довелося змінити з міркувань безпеки.
«З початку війни нічних служб уже немає. Ми не хочемо наражати людей на небезпеку. Тому перенесли служби на ранок — із п’ятої години відкриваємо храм, проводимо ранкову літургію і одразу освячуємо паски», — розповідає священник.
Святкування стало більш стриманим, але не менш щирим. Люди приходять до храму, освячують кошики і повертаються додому, зберігаючи головне — віру.
Великдень на фронті: підтримка захисників
Однак для отця Ярослава Великдень — це не лише служба у храмі. Вже багато років він активно допомагає українським військовим, а напередодні свята обов’язково їде до них особисто.
«Я завжди їздив до хлопців і до війни, і під час ковіду, і зараз також поїду перед Пасхою. Ми готуємо для них паски, смаколики, передаємо допомогу», — говорить він.
Священик не лише підтримує військових духовно, а й активно займається волонтерством. Разом із громадою вони збирають кошти на техніку, амуніцію та інші необхідні речі.
«За роки війни ми передали вже 19 автомобілів. Це і пікапи, і мікроавтобуси, і джипи. Останній автомобіль — це був Kia Sorento, на який ми збирали близько місяця», — розповідає він.
Окрім цього, допомога включає дрони, детектори, одяг та їжу.
«Я намагаюся не тільки молитвою підтримувати, а й реально допомагати. Все, що просять хлопці — ми стараємося зробити», — додає отець Ярослав.
Попри війну, зміни у звичному житті та нові виклики, Великдень залишається символом надії для українців.
Для отця Ярослава це свято — про єдність, пам’ять про традиції та віру в перемогу. І навіть у складних умовах він намагається зберегти головне — підтримку людей і тих, хто сьогодні захищає країну.
Фото: особисті фото героїв матеріалу
