Щомісяця на Дніпропетровщині правоохоронці отримують близько сотні повідомлень про зникнення дітей. На щастя, переважну більшість із них вдається розшукати вже в першу добу. Проте за кожним таким повідомленням стоять години невідомості, безсонні ночі батьків, десятки дзвінків до поліції та страх, що з дитиною могло статися лихо. Чому підлітки залишають дім або раптово перестають виходити на зв'язок? Що найчастіше спонукає дітей до втеч? Відповіді на ці питання шукала журналістка видання «Наше місто».
Більшість зникнень не пов’язані зі злочинами
У Дніпрі більшість повідомлень про зникнення дітей, на щастя, не пов'язані зі злочинами чи трагічними подіями. Найчастіше йдеться про підлітків, які затрималися на прогулянці, не відповідають на дзвінки батьків або вирішили провести більше часу з друзями.
Водночас кожне таке повідомлення правоохоронці та служби у справах дітей опрацьовують негайно, адже навіть звичайне запізнення може приховувати реальну небезпеку. Фахівці наголошують: лише незначна частина випадків пов'язана з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах. Проте саме такі історії потребують тривалої роботи соціальних служб, психологів та судових органів.
Людмила Сусленкова
– До нас надходять повідомлення від батьків, бабусь, інших родичів, іноді телефонують навіть самі діти, — розповіла Людмила Сусленкова, завідувачка сектору з питань соціального захисту дітей управління-служби у справах дітей департаменту соціальної політики Дніпровської міської ради. — Кожне звернення обов'язково реєструється та відпрацьовується. Насправді лише дуже невеликий відсоток таких випадків стосується дітей, яких згодом беруть на облік як таких, що перебувають у складних життєвих обставинах. Найчастіше зникають підлітки 14–15 років, які просто хочуть провести час із друзями чи хлопцем або дівчиною, хоча батьки це забороняють. Буває, що дитина лише на кілька годин затрималася, не відповідає на дзвінки, а рідні вже повідомляють про зникнення. Є й діти, які просто дуже люблять гуляти — вони можуть захопитися прогулянкою, опинитися в іншому районі міста й уже не знати, як повернутися додому. У більшості таких ситуацій дітей швидко знаходять і повертають батькам.
За словами Людмили Сусленкової, якщо подібні випадки повторюються, навіть у благополучній родині дитину можуть поставити на облік. Це не означає, що батьки обов'язково неналежно виконують свої обов'язки, однак служба повинна контролювати ситуацію, щоб запобігти можливим ризикам. Зовсім іншою є ситуація, коли причиною втеч стає неблагополучна атмосфера в родині. Йдеться про випадки, коли дорослі зловживають алкоголем, не приділяють уваги дітям або не забезпечують їм належних умов для життя. Такі діти нерідко йдуть із дому через байдужість батьків, відсутність їжі чи елементарного відчуття безпеки.
Один із найпоказовіших випадків, який згадує фахівчиня, стосувався хлопчика 2013 року народження. Він практично щодня тікав із дому, і щоразу його знаходили в різних районах міста або в компанії інших дітей. За словами Людмили Павлівни, проблема була не в агресії чи жорстокому поводженні його матері, а в тому, що вона не могла налагодити емоційний контакт із сином. Жінка не могла зацікавити дитину, поговорити з нею, підтримати чи створити довірливі стосунки. Хлопчикові було просто нецікаво вдома. Через постійні втечі його неодноразово повертали матері, однак ситуація повторювалася знову і знову. Зрештою дитину вилучили із сім'ї та влаштували до закладу на Закарпатті. Там, за словами спеціалістів, хлопчик повністю змінився: почав добре навчатися, спілкуватися з однолітками та більше не тікав. Згодом його мати померла, а дитина отримала статус сироти.
Фахівці зазначають, що подібні історії трапляються значно рідше, ніж звичайні підліткові втечі. Водночас саме вони демонструють, наскільки важливими для дитини є увага, підтримка та емоційний зв'язок із батьками.
– Ми завжди намагаємося працювати з родиною до останнього: служби у справах дітей відвідують сім'ї, проводять бесіди, допомагають, а якщо змін немає — звертаються до суду, — пояснює Людмила Сусленкова. — Але навіть тоді суди нерідко надають батькам додатковий час, щоб вони виправилися. На жаль, із практики можу сказати, що далеко не завжди це приносить результат. Якщо говорити про вплив війни, то вона, безумовно, позначається на всіх, але не є головною причиною дитячих втеч. Найчастіше проблема полягає у відсутності довірливих стосунків між батьками й дітьми. Саме тому я завжди раджу дорослим більше спілкуватися зі своїми дітьми, цікавитися їхніми переживаннями та будувати такі стосунки, в яких дитина не боятиметься розповісти про свої проблеми.
У службі також звертають увагу, що українське законодавство максимально спрямоване на збереження дитини в біологічній родині. Перед тим, як ставити питання про позбавлення батьківських прав, із сім'єю тривалий час працюють соціальні служби, психологи та фахівці із соціального супроводу. Батькам дають можливість знайти роботу, покращити умови проживання, змінити спосіб життя та довести, що вони можуть виховувати дитину. Водночас практика показує, що після повернення дітей у проблемні родини позитивні зміни не завжди залишаються надовго. Часто вже через кілька місяців або рік сім'я знову опиняється в кризі, і службам доводиться повторно втручатися. Фахівці також не бачать прямої залежності між кількістю втеч дітей та статусом переселенців. Серед них є багато родин, які успішно адаптувалися в Дніпрі, працюють і виховують дітей без жодних проблем. Причини втеч залишаються такими самими, як і до повномасштабного вторгнення, — непорозуміння в сім'ї, підлітковий протест або брак спілкування з батьками.
Валентина Михайлівна стала мамою своєї онуки
Історія 62-річної дніпрянки Валентини Михайлівни доводить: навіть якщо дитина зростає у складних життєвих обставинах, вирішальними для її майбутнього стають насамперед любов, підтримка та щоденна увага дорослих. Уже дванадцять років жінка самостійно виховує онуку Лізу, яка залишилася без батьківського піклування. Так сталося через те, що її донька, матір Лізи, та її батько зловживали алкоголем. Офіційною опікункою бабуся стала, коли дівчинці було лише три роки, хоча фактично доглядала за нею від самого народження.
Валентина Михайлівна та Ліза
– Я завжди була поруч із Лізою, — розповідає Валентина Михайлівна. — Вона росла на моїх очах, тому для мене не було питання, чи брати опіку. Це моя дитина, і я не могла залишити її. Зараз їй уже 15 років, вона закінчила дев'ятий клас із відзнакою, чудово навчається і мріє стати перекладачкою. Дуже здібна до мов: ще в дитячому садочку виховательки помітили її талант до англійської. Потім вона почала вивчати німецьку, польську, і робить це із задоволенням, без жодного примусу. Найбільша моя гордість — бачити, що вона виросла доброю, розумною і чуйною людиною.
До виходу на пенсію жінка працювала медсестрою-анестезисткою у пологовому будинку. Коли оформила опіку над онукою, від підробітків довелося відмовитися — маленька дитина потребувала постійної уваги, а оформлення документів, лікування та виховання займали майже весь час. Сьогодні родина живе на пенсію, державну допомогу та матеріальну підтримку дорослого сина Валентини Михайлівни. Попри непрості життєві обставини, жінка намагається створити для онуки всі можливості для розвитку. Для того, щоб Ліза відвідувала додаткові мовні курси, займалася танцями, могла отримати якісну освіту. За словами бабусі, дівчина завжди легко знаходила друзів і ніколи не стикалася з булінгом через те, що її виховує не мама з татом.
Водночас підлітковий вік приніс і непрості випробування. Цієї весни Ліза пережила сильний психологічний тиск після втручання родички, яка почала налаштовувати дівчину проти опікунки. Через конфлікт ситуацією зацікавилися соціальні служби.
Бабуся та онучка — справжні друзі
– Для мене це був дуже важкий період, бо Ліза ще дитина, їй легко нав'язати чужу думку, — згадує Валентина Михайлівна. — Але працівники соціальної служби дуже швидко відреагували, приїхали до нас додому, поговорили окремо зі мною і з нею та запропонували звернутися до психолога. Уже після кількох зустрічей я побачила, що онука знову стала спокійною. Вона зрозуміла, що не все, що їй говорили, було правдою. Ми багато розмовляли вдома, і зараз у нас знову такі ж довірливі стосунки, як були раніше. Я дуже вдячна психологам і соціальним працівникам, які тоді нас підтримали.
Сьогодні Ліза продовжує навчатися, готується за декілька років вступати до університету. За словами бабусі, дівчина відповідальна, самостійно розпоряджається кишеньковими коштами, допомагає вдома та охоче підтримує друзів, коли ті переживають складні моменти. Валентина Михайлівна переконана: саме постійне спілкування допомагає уникнути більшості конфліктів із підлітками. Вона радить батькам і опікунам не обмежуватися лише питаннями про оцінки чи домашні справи, а щиро цікавитися життям дитини.
– Потрібно більше розмовляти з дітьми і справді слухати їх, — радить опікунка. — Цікавитися, з ким вони дружать, що їх хвилює, чому вони засмучені чи, навпаки, радіють. Не можна тільки контролювати — треба ще й довіряти. Ми разом дивимося фільми, обговорюємо різні життєві ситуації, говоримо про небезпеки в інтернеті, про погані компанії. Я не забороняю все підряд, а намагаюся пояснювати, чому певні речі можуть бути небезпечними. Дитина має знати, що вдома її не сваритимуть за відверту розмову, а підтримають. Якщо є любов, довіра і постійний контакт, дитина завжди повернеться до вас зі своїми проблемами, а не шукатиме розуміння деінде.
Підліткам найскладніше впоратись з емоціями
Психологи також наголошують: підлітки найбільше потребують не тотального контролю, а емоційної близькості. Саме довірливі стосунки, регулярні щирі розмови, спільно проведений час і готовність дорослих вислухати без осуду допомагають вчасно помітити проблеми та запобігти ситуаціям, коли дитина вирішує втекти з дому або припинити спілкування з близькими.
Наталя Біла
– Під час війни у всіх людей відбуваються зміни у поведінці, але діти найбільш вразливі до стресових подій, — зазначає Наталя Біла, психологиня, начальниця відділу соціальної роботи Дніпровського міського центру соціальних служб. — Поведінкові зміни, які виникають через хронічний стрес, яким є війна, суттєво залежать від віку дитини. Відповідно до особливостей віку можна виділити певні характерні зміни поведінки у дітей.
– У дітей до 3 років можуть спостерігатися порушення сну, надмірна прив’язаність до матері, прояви безпідставного плачу, який неможливо зупинити.
– У дітей 4-6 років можуть виникати страхи: темряви, самотності, гучних звуків, звуку сирени; після травмуючої події у дитини може спостерігатися регрес у поведінці, втеча від реальності (залежність від ґаджетів) або програвання воєнних сюжетів у іграх, поява соматичних захворювань.
– Діти 7-10 років вже можуть усвідомлювати, що людина може померти, відчувати загрозу для своєї родини. Тому в них можуть проявлятися гіперпочуття: страх за близьких — постійне перепитування про небезпеку, небажання йти до школи через розлуку з близькими. Також може з’явитися гіперпильність до звуків — це звуки сирени, дзижчання “шахедів”, звуки ППО тощо. Через цю гіперпильність діти цього віку за звуком можуть відрізняти, що саме зараз летить. У дітей можуть виникати проблеми з навчанням через низьку концентрацію. Після травмуючої події може з’являтися почуття провини.
– Підлітки 11-17 років, на думку фахівчині, це найбільш вразлива категорія, тому що на їх вік припадає кілька випробувань. До вікової кризи додається вплив війни і дуже часто додаються сімейні втрати – такі як втрата житла і потреба змінювати місце проживання, батько чи хтось з родичів є військовим, можлива смерть когось з батьків чи родичів, перебування близьких в полоні, або вони вважаються зниклими безвісті. Через це у підлітків відбувається раннє дорослішання, може проявлятися ризикована поведінка або, навпаки, депресивні стани, втеча від реальності, протестна та агресивна поведінка.
– Події, які зараз відбуваються в Україні матимуть довготривалі наслідки для наших дітей, — впевнена Наталя Біла. — Але попри всі важкі умови, діти мають величезний потенціал життєстійкості. І наше завдання, як відповідальних батьків, гарантувати дітям безпеку в тих несприятливих умовах в яких ми живемо, дотримуватися щоденних ритуалів, говорити правду і давати пояснення щодо дій або причин відповідно до віку дитини, спілкуватися та грати з нею, не залишаючи її один на один з ґаджетами. А також не перекладати на неї свої обов’язки, як би важко нам не було. Бо батьки для дитини — це опора і захист. Якщо дитина погрожує, що піде з дому, то тут питання в першу чергу до вас як батьків: що у вашій сімейні системі дало збій?
Найчастіше залишають домівку підлітки, і це, за словами психологині, пов’язано насамперед із кризою ідентичності. Підлітки вважають себе дорослими та самодостатніми. Через це вони можуть протестувати проти будь-якого тиску та обмежень.
Чому ж дитина може втекти з дому?
Причин втечі дитини може бути декілька. Ось найпоширеніші з них.
1. Їй не вистачає вашої уваги, і це єдиний спосіб, як цю увагу отримати, навіть якщо ви будете сварити за втечу.
2.Протест проти тиску та обмежень — коли у дитини з’являється забагато обов’язків, або ви ставите вимоги чи критикуєте замість подяки.
3. Друзі та їх приклад — коли ви бачите своїм головним обов’язком забезпечити дитину їжею, місцем для сну, одягом, іграшками, ґаджетами і зовсім не переймаєтеся, про що думає ваша дитина. Маніпулятивна поведінка, запозичена від друзів, щоб досягти бажаного.
4. Жорстоке поводження з дитиною.
Якщо дитина заявляє, що йде з дому, завдання батьків — зберігати спокій, утриматись від звинувачень, припинити суперечку і показати дитині, що вона для вас важлива. Така ситуація свідчить про те, що ви втратили контакт. Потрібно, відкинувши емоції, розібратися, з чого почалося руйнування контакту, і спробувати його відновити. Це може бути тривалий процес, бо відновлення довіри це не просто. Під час цього процесу важливо не звинувачувати дитину, що вона така невдячна і не цінить, що для неї робиться. А спробувати пояснити свої почуття та емоції, якими ви керувалися. За необхідності слід звертатися до психолога, але відвідувати його потрібно і вам, і дитині. І змінюватися потрібно обом.
Якщо ви помітили різку зміну поведінки у дитини або відмову від занять, які раніше приносили їй задоволення, Наталя Біла радить про це поговорити. Але поговорити без звинувачень та претензій. Наприклад: «Я бачу, ти на цьому тижні не ходив у тренажерний зал? Щось сталося? Хочеш про це поговорити?». Коли дитина почне говорити, вислухайте, потім розпитайте, що вона відчуває, і як вона планує вирішувати ситуацію. Спокійно сприймайте будь-які пропозиції дитини. Якщо вас щось не влаштовує, запропонуйте свій варіант, але не наполягайте на його дотриманні. Проявляйте увагу та турботу. Ваше завдання як батьків — з’ясувати причину зміни поведінки дитини. У сім’ї вона має почувати себе безпечно, з впевненістю, що її приймають, цінують та люблять просто за те, що вона є . Тоді, будь-які кризи та випробування, які траплятимуться на її шляху, не зможуть її зламати.
Фото з архіву героїв та відкритих джерел.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, які звички допомагають дніпрянам триматись.
