Багато побратимів знають його за позивним «Філ». Микола Філонов — військовий 762 окремої бригади охорони Державної спеціальної служби транспорту, який пройшов найгарячіші ділянки фронту, отримав важке поранення під Бахмутом і дивом залишився живим. Сьогодні він вчиться жити заново — з болем, який не зникає, але й з новим сенсом: через мистецтво, яке допомогло йому відновитися, пише "Наше місто".
До повномасштабного вторгнення життя Миколи було звичайним. Він, як і тисячі українців, не планував воювати. Але 24 лютого все змінилося.
«Це 24-го прийшла війна, а 28-го в мене день народження. Я перші дні взагалі не міг зрозуміти, що робити. Новини, новини і новини… всі були розгублені», — згадує він.
Спочатку чоловік допомагав облаштовувати бомбосховища — разом з іншими готував підземні приміщення до можливих обстрілів. Це була важка і кропітка робота: потрібно було зробити простір придатним для життя — від опалення до санітарних умов.
«Ми робили все, щоб люди могли там жити: і спати, і їсти, і щоб діти могли гратися. Повністю облаштовували ці приміщення», — розповідає Микола.
Але вже за місяць він ухвалив інше рішення.
«Я подумав: а чого я гірше? І сказав вдома: “Піду на війну”. Вранці встав і поїхав у військкомат. Ввечері вже був у формі, а наступного дня прийняв присягу», — пригадує Микола.
Служба починалася з різних завдань — логістика, охорона, супровід техніки. Згодом Микола опинився на Харківському напрямку, де українські військові відбивали окуповані території у 2022 році.
«Це Харків, коли відбивали — ми там теж брали участь. “Гради” ходили по дорогах, ми контролювали маршрути», — каже він.
Після цього підрозділ перекинули на південь, поблизу Одеси. Там військові кілька місяців чекали можливого наступу, але він так і не відбувся. Згодом їх відправили ближче до активних бойових дій. Микола мав вибір — інженерні війська або штурмові. Він обрав друге.
Найважчі події для Миколи відбулися на Донеччині, під Бахмутом. Саме там він опинився у бою, який ледь не став для нього останнім. Під час контрнаступу українські військові відбивали позиції поблизу Кліщіївки, Андріївки та Курдюмівки. Бій був інтенсивним і добре скоординованим — з підтримкою техніки та піхоти.
«Ми заходили, там яр і гнізда ворога. Треба було дорогу перебити… щоб відбити Кліщіївку, Андріївку, Курдюмівку. Багато територій відбили, але й багато поранених було», — згадує він.
Під час штурму Микола опинився дуже близько до ворога — на відстані кількох метрів. Саме тоді він отримав перші поранення.
«Я вибіг, заголив силует — метрів 15 до них. І тут черга з пулемета. Потім граната… розірвало руку, поламало всі ребра. Я розумію — штурм іде, треба давити їх вогнем. Я перевертаюсь і повзу…», — розповідає він.
Поранення були критичними: пробиті легені, переломи, внутрішні ушкодження, майже відірвані кінцівки.
Після евакуації почався новий етап — довгий і складний. Майже рік Микола провів у лікарнях.
«Перші півроку — це дуже страшно було. Я весь був в апаратах», — згадує він.
Лікарі боролися за кожну частину його тіла. Особливу роль у його відновленні відіграв лікар із Чернівців.
«Його тактика — не відрізати, а зберегти. Він шукав всі можливості, щоб залишити кінцівки», — говорить Микола.
Зрештою йому вдалося зберегти і руку, і ногу, хоча вони залишилися пошкодженими.
«Рука коротша на п’ять сантиметрів, нога — на три. Але я можу себе обслуговувати: попити, шнурки зав’язати, телефон взяти, картоплю чистити», — додає Микола.
Під час реабілітації у житті Миколи з’явилося малювання. Спочатку — як частина відновлення моторики. Згодом це переросло у справжнє захоплення. Микола виробив власний стиль і почав створювати картини, які привертають увагу.
«Я намагаюсь робити досконально, щоб картина була як жива. Додаю свої моменти, щоб вона “тягнула”», — каже він.
Серед його робіт — як символічні, так і емоційні сюжети.
«Є картина “ненароджений воїн” — як на УЗД, дитина в касці з автоматом. Це одна з перших моїх робіт», — розповідає чоловік.
Його картини почали купувати, а згодом він навіть взяв участь у виставці.Найбільшу підтримку Миколі дає родина. Особливе місце у його житті займає донька.
«Мені хочеться, щоб вона мною захоплювалася, а я — нею. Я просто подаю приклад», — говорить він.
Попри біль, який залишається щодня, чоловік не втрачає головного — бажання жити.
Читайте також: Дніпро – надійний тил для захисників: як місто підтримує волонтерські проекти для війська.
Історії героїв енергетичного фронту Дніпра: про цілодобову роботу під обстрілами, в морози та скарги абонентів.
Філатов привітав бійців рідної місту 128-ї бригади «Дике поле», яка нині відзначає четверту річницю свого заснування.
