Дніпропетровщина дедалі активніше розвиває напрямок аграрного та зеленого туризму. У різних куточках області з'являються унікальні ферми, приватні сади, крафтові виробництва та сімейні господарства, які давно вийшли за межі звичайного бізнесу. Сьогодні це повноцінні туристичні локації, що приваблюють тисячі гостей. Особливої актуальності такі простори набули під час повномасштабної війни. Серед природи, далеко від міського шуму та постійного інформаційного навантаження, люди можуть відновити сили, провести час із родиною та знайти емоційну рівновагу. Саме тому багато фермерських господарств регіону сьогодні поєднують екскурсійну діяльність із програмами підтримки ментального здоров’я, реабілітації ветеранів, військових, переселенців та їхніх родин. Про це розповідає “Наше місто”.
Ветеранське подружжя створило реабілітаційний центр і ферму «Зелений гай» на Дніпропетровщині
Усього за кілька десятків кілометрів від Дніпра серед природи, біля води та стародавніх скель розташувалася ферма й сироварня «Зелений гай». Сьогодні це не просто туристична локація, а справжній простір відновлення для військових, ветеранів, родин і всіх, хто шукає бодай кілька годин спокою далеко від міського шуму та постійної напруги війни.
На території у 10 гектарів тут живуть сотні врятованих тварин, працює сироварня, діють освітні й реабілітаційні програми, проводять екскурсії, кемпінги, творчі заходи та навіть терапію за допомогою коней. За всім цим стоїть ветеранське подружжя — ветеран трьох воєн Анатолій Пилипенко та доброволиця й волонтерка Євгенія Молчанова. Їхня історія почалася задовго до появи ферми. І почалася вона з війни.
«Ми з Анатолієм познайомилися у військовому шпиталі. До того ми обоє були на Майдані, обоє з Дніпра, але тоді ще не знали одне одного. І як би це страшно не звучало, але війна в нашому житті відіграла ключову роль, бо без неї ми б, напевно, не зустрілися», — розповідає співзасновниця ферми Євгенія Молчанова.
Анатолій Пилипенко воював ще в Афганістані, пізніше — в Югославії, а з 2014 року добровольцем став на захист України. Євгенія з перших місяців російсько-української війни займалася волонтерством: допомагала військовим, координувала евакуації, возила необхідні речі та медикаменти.
«Я просто прийшла і сказала: “Маю машину, маю руки, маю трохи медичного досвіду і сміливість. Готова бути корисною”. І так я стала добровольцем», — згадує жінка.
Стосунки пари розвивалися швидко — так, як часто буває під час війни. Разом вони створили громадську організацію, допомагали військовим і водночас шукали місце, де могли б відчути спокій після всього пережитого.
П’ять років тому «Зелений гай» був звичайною дачею родини. Тут святкували родинні події, відпочивали з друзями й навіть не думали, що невдовзі це місце стане відомим далеко за межами області.
«Ідеї як такої не було. Це була наша дача. Ми відсвяткували тут випускний доньки, одна з мам виклала фото в інтернет і люди почали питати, де це. Так ми стали публічним простором», — говорить Євгенія.
З початком повномасштабного вторгнення життя ферми кардинально змінилося. «Зелений гай» став прихистком для евакуйованих тварин і місцем, де військові та ветерани можуть хоча б ненадовго відновитися морально.
Сьогодні тут працює ціла команда — ветеринари, зоотехніки, бариста, екскурсоводи, волонтери та працівники ферми. Але самі власники жартують: у них немає жодного класичного фермера.
«У нас тут ветерани, освітяни, краєзнавці, фотографи. Люди приходять волонтерами, а потім залишаються. Бо це місце не лише про ферму чи сир. Це місце про українські цінності, про підтримку і про людей», — каже Євгенія.
Сьогодні на території «Зеленого гаю» живе понад 500 тварин. І близько 90% із них були евакуйовані із зони бойових дій. Тут можна побачити кроликів, кіз, коней, корів, поні, страусів ему, верблюдів, віслюків, птахів та багатьох інших тварин. Майже за кожною — окрема історія порятунку.
Однією з найвідоміших мешканок ферми стала віслючка Мамуля, яку евакуювали з Бахмутського напрямку.
«Поки ослицю разом з дитинчам вивозили, її малюк підірвався на міні. Сама Мамуля теж отримала важке поранення — їй відірвало ніжку. Вона пережила дві операції й понад 600 перев’язок. Сьогодні має рожевий протез і знову бігає», — розповідає ветеринарна лікарка та екскурсоводка Кіра.
На фермі кажуть: реабілітацію тут проходять не лише люди, а й самі тварини. Багато з них приїжджають наляканими, виснаженими й травмованими після евакуації. Саме тому контакт із тваринами став невіддільною частиною роботи центру. Для військових, ветеранів і дітей тут проводять анімалотерапію та гіпотерапію.
У «Зеленому гаю» переконані: відновлення починається з простих речей — тиші, природи, можливості побути поруч із тваринами та людьми, які тебе розуміють.
Сюди регулярно приїздять різні бригади, військові, ветерани та їхні родини. Для них проводять безплатні реабілітаційні програми, екскурсії, творчі заходи, прогулянки верхи та відпочинок біля води.
Сам Анатолій Пилипенко добре знає, наскільки складно повернутися до цивільного життя після фронту.
«Це певна трансформація після війни. Я порівнюю себе з героєм “Гладіатора”, який мріяв повернутися до землі. Для мене ферма — це спосіб адаптації до мирного життя», — говорить ветеран.
Сьогодні він і тракторист, і бариста, і доглядач тварин, і наставник для інших військових.
«Коли приїжджають хлопці, я вже розумію, що з ними треба робити. Хтось іде до коней, хтось сідає на трактор, хтось просто мовчки гуляє. Тут не треба зайвих слів — люди просто починають потроху повертатися до життя», — каже Анатолій.
Також на фермі діє власна сироварня, де виготовляють 56 видів сирів із молока А2 — особливого типу молока, яке не викликає алергії у багатьох людей із непереносимістю лактози.
Також на території працюють кав’ярня, пекарня, кемпінг, глемпінг, прокат каяків і велосипедів. Тут можна залишитися на ніч у наметі або індіанському тіпі, зустріти світанок біля води й побачити неймовірні краєвиди.
«Ми не тільки про ферму. Ми ще й про регіон, про його історію та природу. Тут люди відкривають для себе Дніпропетровщину зовсім по-іншому», — говорить Євгенія.
Тут продовжують розвивати реабілітаційні програми, будують нові локації, рятують тварин і створюють місце, де навіть у час війни можна відчути спокій.
Проєкт Євгенії Молчанової став одним із переможців конкурсної програми «Варто робити своє 2.0» від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Його головна мета — розвиток умов для реабілітації та реінтеграції ветеранів і ветеранок на базі «Зеленого гаю».
«Ми не можемо змінити всю країну одразу. Але можемо створити свою маленьку Україну — місце, де є підтримка, повага і любов до життя», — підсумовує Євгенія.
Родина Ємельянцевих створила унікальний сад на Дніпропетровщині
У селищі Дніпровське Кам’янського району вже понад 10 років родина Ємельянцевих створює власний сад-мрію. Колись на цьому місці була стара хатина, недобудована коробка будинку та пів гектара звичайної землі. Сьогодні ж тут розкинувся масштабний ландшафтний простір із десятками тематичних локацій, творчими інсталяціями, лавандовими полями, казковими хащами та оглядовим майданчиком з краєвидом на Дніпро.
Нині сад став однією з туристичних локацій у межах проєкту «Розвиток малих громад Дніпропетровщини через аграрно-рекреаційний туризм», який реалізує ГО «Реабілітаційний центр «Зелений Гай». Сюди приїжджають не лише мешканці Дніпропетровщини, а й гості з інших регіонів України — за атмосферою тиші, натхнення та єднання з природою.
Власниця саду Тетяна Ємельянцева розповідає: любов до рослин та землі з’явилася ще задовго до створення цього місця. Разом із чоловіком Олександром вони мріяли про власний будинок та красивий сад, який колись бачили лише на сторінках європейських журналів.
«Ми з чоловіком містяни. Але дуже хотіли свій дім. Коли знайшли це місце, тут була старенька маленька хата, недобудована коробка і пів гектара суцільної землі. Ми завжди хотіли свій сад, такий, як бачили у німецьких журналах: із трояндами, красивими рослинами. Але спочатку було не до цього — городина, теплиці, господарство. Та мрія залишалася», — говорить Тетяна.
За словами жінки, переломним став 2014 рік. Саме тоді подружжя зрозуміло, що відкладати життя та мрії на потім більше не можна.
«У 2014 році, коли все почало руйнуватися, ми зрозуміли, що можемо не встигнути втілити свою мрію. І тоді почали активно займатися саме садом. Ми створювали його для себе — так, як бачили й відчували. Навіть не думали, що це буде цікаво комусь ще», — розповідає власниця.
Сьогодні територія саду складається з кількох тематичних зон. Тут є лавандове поле, фруктовий сад, східний сад «з українською душею», оглядовий майданчик із видом на Дніпро та казкові хащі з авторськими інсталяціями.
Особливу увагу гостей привертає саме східний сад, створений за мотивами японських ландшафтів, але адаптований до українського клімату. Тут майже немає яскравого цвітіння — головними стають тиша, фактура рослин, спокій та атмосфера медитації.
«Японські сади — це дуже цікава ніша в ландшафті. Але вони потребують багато знань і великих коштів. Тому ми зробили свій варіант — східний сад з українською душею. Тут рослини підібрані так, щоб добре почувалися саме в нашому кліматі. Наприклад, замість японського клена ми висадили чорну бузину й формуємо її так, щоб вона нагадувала клен», — пояснює Тетяна.
У саду родина постійно експериментує з рослинами та шукає нові поєднання. Окремою окрасою саду стало лавандове море. Саме з нього, за словами Тетяни, і почалася туристична історія цієї локації. Перші 300 кущів лаванди подружжя висадило ще у 2014 році. Згодом фотографії поля почали з’являтися у соцмережах, а друзі та знайомі дедалі частіше просили дозволу провести тут фотосесії.
«Ми хотіли своє море лаванди. А потім люди почали приїжджати фотографуватися. Так і почалася екскурсійна діяльність нашого саду. Згодом ми досадили ще близько 200 кущів, щоб людям було зручно гуляти й фотографуватися», — пригадує Тетяна.
Сьогодні тут проводять фотосесії, творчі вечори та екскурсії для дорослих і дітей. Для гостей створили спеціальні фотозони, а також підготували тематичне вбрання — охочі можуть приміряти князівські та царські образи.
Лавандова тема продовжилася і в авторській продукції, яку Тетяна виготовляє власноруч. Жінка створює натуральний лавандовий сироп, ароматичні спреї з лаванди та троянди, лавандове печиво і навіть додає лаванду до домашнього хліба.
«Лаванда для мене асоціюється з любов’ю, морем, сонцем і теплом. Я колись спробувала лавандовий сироп і вирішила створити власний рецепт. Перебрала дуже багато варіантів і таки винайшла свою формулу. Він унікальний, бо він мій», — усміхається власниця.
За словами жінки, навіть невелика кількість лаванди здатна повністю змінити аромат страви.
«Я додаю сироп у випічку, десерти. А ще печу чорний хліб і кладу туди ложечку лаванди. Її смак не відчувається напряму, але вона дуже гарно розкриває всі інші запахи», — ділиться Тетяна.
Однією з найатмосферніших зон саду стали так звані казкові хащі. Влітку вони перетворюються на густий зелений лабіринт із дерев’яними інсталяціями, будиночками для ельфів та авторськими скульптурами.
Саме цю частину створює чоловік Тетяни — Олександр Ємельянцев. Він займається декоративними композиціями, мозаїчними скульптурами та артоб’єктами.
«Усі роботи народжуються як імпровізація. Я не роблю ескізів, просто починаю щось створювати, а потім додаю деталі. Головне — не боятися експериментувати й шукати власний стиль», — розповідає Олександр.
Чоловік каже: любов до природи у нього була ще з дитинства, а сам сад став справжньою мрією, яку подружжя вирішило реалізувати попри всі труднощі.
«Після 2014 року ми зрозуміли: можемо так і не встигнути зробити те, про що мріяли. І просто почали діяти. Ми бігали з кущами, сперечалися, пересаджували, експериментували. У нас не було спеціальної освіти — усе інтуїтивно», — говорить Олександр.
Подружжя зізнається: сад і сьогодні продовжує змінюватися та розширюватися. Тут уже працюють над новими парковими композиціями, розаріями та тематичними зонами. А головне — родина хоче, аби це місце залишалося простором для натхнення, відпочинку й внутрішнього спокою.
Фото: "НМ" / особисті фото героїв матеріалу
